Чи є люди, яким хоч раз не доводилось чути, що «коти – то містичні істоти»?
Я зараз не розглядаю ті випадки, коли мовиться про банальні забобони та
рекомендується плювати через ліве плече при зустрічі із чорним котом. Ти плюєшся
і віриш, що уник лиха, кіт мружить нахабно-зеленаві очі та спостерігає за безкоштовними
цирком і ледь лапою біля скроні не крутить. Усі задоволені.
Але якщо навіть не настільки радикально налаштованим людям кортить бачити в
домашніх (і не дуже домашніх) улюбленцях щось дивовижно-небуденне… Тим більше.
що коти не проти, аби їх вчасно не забували годувати, бо одною містикою ситий
не будеш.
Так-от, якщо вже «звичайні» люди схильні до краплі містики в стосунках із
котами, то що вже казати про художників із тонкою душевною організацією?
Скажімо, сучасний французький ілюстратор Raphaël Vavasseur вважає своєю музою улюблену кішку. Тож і на його картинах часто можна побачити диво-котів. І «диво» в цьому випадку – то не перебільшення.
Здавалося б, при такій «магістральній» спрямованості його твори мають бути схожими одне на одного хоч у дрібницях. Та ні, вони так само різні, як і котяча душа. Чи людська.
Бо на його картинах – не лише кішки та коти, а й їхні… хазяїни? Друзі? Персональні люди?
У будь-якому випадку., це – правильно. Бо тоді не так самотньо почувають себе ні ті, ні інші. Я не люблю розміщувати в блозі «сумні» малюнки, але інколи варто. Та й тут, при зовнішній трагічності сюжету, є надія. І в будь-якому випадку. людям у складних ситуаціях самотою було б ще гірше.
Але на більшості його картин коти «білохмарні» – у всіх значеннях цього слова. Мов із добрих, певно навіть дитячих снів.
Тож гарного настрою і приємного перегляду його робіт, друзі!
Немає коментарів:
Дописати коментар