Двадцять років – чудовий вік для деміурга. Ні, я зараз не по фантастику, а
про того, хто творить власні світи. І щедро (а як інакше? Без такої щедрості неможлива
справжня творчість) ділиться ними з тими, хто поруч.
Так – от, 20 років – справді чарівний вік для такого творення. Нічим не
поступається 15 років, 30, 40 чи 60. А в дечому навіть кращий. Хоча б тому. що
в кожному віці демуіргування має власні переваги.
Але вміти розповісти про свої власні світи так, щоб тебе зрозуміли інші, ще
й так, аби вони змогли увійти хоч на краєчок диво-усесвітів і завмерти із дивним
відчуттям: а я вже тут був! Мо, уві сні, мо, тоді, коли сам чи сама малював (ла),
писав (ла), фотографував, співала чи плакав від розчулення й радості за інших –
теж, до речі, ознака душевної щедрості, а не слабкості.
Так-от, таке вміння властиве не кожному – і в 20 років, і в 40… Інколи стає
страшно, на мить, від розуміння скільки навколо талановитих людей, про
творчість яких ми можемо не дізнатися, бо їм поки що не пощастило заявити про
себе досить голосно.
Тому щиро радію, знову й знову дізнавшись про чергову талановиту особистість,
яка змогла знайти тих, хто дихає з нею одним повітрям і думає схожі думки.
Двадцятирічний фотохудожник із Малайзії Ronald Ong вже знайшов шанувальників свого таланту. Його роботи –
цифрові колажі, створені на основі реальних світлин.
Це той випадок, коли автор із чистим сумлінням може сказати «Я – художник,
я так бачу!». Справді, треба бути художником, аби у пейзажах чи зображеннях людських фігур побачити уламки
снів і мрій. А потім терпляче збирати їх, мов мозаїку – аби ту красу, чомусь
інколи сумну, але завжди дуже світлу, - могли побачити й інші.
Приємного перегляду робіт Ronald Ong, друзі! Гарного дня і гарного тижня!
Немає коментарів:
Дописати коментар