Томас А. Едісон - винахідник, який подарував лялькам голос

Томасу Алві Едісону було не звикати й до захоплення сучасникам, й до їхнього обурення з приводу його численних винаходів. Чи не найбільше суперечливих відгуків було пов’язано  з демонстрацією фонографа – апарату, здатного «відтворювати благородний людський голос», як писали у тогочасних газетах.

На долю цього винаходу випало і подив його помічників у грудні 1877 року, коли Едісон вперше продекламував у рупор дивної машини рядки безсмертного дитячого віршика про Мері та її баранця, а потім дав їм прослухати механічне відтворення всім добре знайомих рядків. І скандал під час демонстрації у березні 1878 року в Академії наук в Парижі, коли академік Буйо просто перед поважними членами академії ледь не влаштував бійку, вимагаючи від винахідника зізнання у штукарстві й розіграші, і скепсис фізіолога Фальє, який стверджував, що насправді від фонографу немає жодної практичної користі…

Усе це, звісно, досить цікаво, особливо, якщо знати про довгий шлях, який пристрої для запису звуків встигли пройти за ці неповні півтора століття. Але звідки у цій історії взятися лялькам? А ми ж, ніби, полюбляємо розповідати саме про них.

Справа в тому, що саме фонограф «змусив» Томаса А. Едісона податися в лялькарі. Звісно, не тому, що йому набридла розробка і вдосконалення все нових винаходів, які мали полегшити людству життя, а йому забезпечити новий прибуток. І точно не тому, що з дитинства в душі Едісона жило бажання створювати зменшені копії людей і от, нарешті йому випала нагода втілити цю мрію у реальність. Ні, такої мрії, принаймні, хоч якось документально підтвердженої, в нього не було. 

Рішення взятися до виготовлення ляльок, звісно, таких, яких до цього ніхто ще не виготовляв, було продиктовані цілком  практичними причинами. Фонограф мав приносити прибуток, а отже, для нього потрібно було віднайти спеціальну нішу. А для чого його можна використовувати  у повсякденному житті, не знав і сам творець. 

Здавалося б, ідея записувати на них музику лежала на поверхні. Та, по-перше, сам Едісон не надавав музичному мистецтву надто великого значення, можливо, через відсутність музичного слуху. По-друге, це було неможливо через суто технічні причини: на один валик фонографа, виготовлений із олова, було можна записати не більше ста слів, до того ж, їх потрібно було наговорювати із дуже близької відстані. Та найгірше те, що п’ять прослуховувань – це межа того, що можна було відтворити завдяки першим моделям цього диво-приладу. Тож поки що нездійсненними виглядали ідеї пана Едісона замінити механічними приладами стенографісток, створити найперші аналоги сучасних аудіо-книг, призначених для сліпи, використовувати їх як будильники і навіть… задля навчання папуг людської мови.

І ось, у 1888 році він започаткував новий проект, вкотре прагнучи зробити те. що до нього ніхто не робив: на його заводах із того часу мали виготовляти ляльок, що вміли розмовляти. І зараз в Музеї імені Едісона дбайливо зберігаються «голосові зв’язки» такої ляльки – механічне олов’яне кільце, яке й мало подарувати іграшкам голос.

Та на ярлику, прикріпленому до цього експонату, зазначалося лише, що це – запис для фонографа. Про те, що це – деталь ляльки, як і про те. що саме записано на такий дивний носій, той, хто написав це лаконічне пояснення, соромливо змовчав.

Лише у ХХІ столітті Карл Хабер та Ерл Корнелл спромоглися за допомогою трьохмірної оптичної технології сканування, винайденої у 2007-2009 рр., відтворити запис із пошкоджених бороздок кільця. Виявляється, що такий своєрідний валик мав відтворювати куплет дитячої старовинної пісеньки «Twinkle, twinkle, little star» («Сяйно-но, сяй, маленька зірко»), начитану приємним жіночим голосом. Результати довгих пошуків в архівах дозволити відтворити картину, як і задля чого були створені ці записи у ХІХ столітті.

Томас Едісон найняв двох жінок, голоси яких, як йому здалося, найкраще придатні здаля того,. аби створити «закільцьований» запис відомого віршика. Вони днями низько схилялися над фонографами, повторюючи одні і ті ж самі рядки. Валики, чи швидше. кільця із записом, поступали на конвеєр, де відбулося серійне виготовлення ляльок, що вміли розмовляти.

У 1890 році  газети голосно розгорнули те, що зараз би назвали масовою піар-кампанією нового продукту, а Едісон рішуче вивів ці іграшки на світовий ринок. 

До речі, публіку, як і належить, почали інтригувати заздалегідь: ще у листопаді 1888 року «New York Evening Sun» надрукувала замітку «Dolls That Really Talk», де особливо підкреслювалась здатність ляльок відтворювати людську інтонацію під час декламування.  Ця газета оголосила таких ляльок досконалістю і підкреслювала, з яким нетерпінням її співробітники очікують, коли це диво зможуть придбати усі охочі.

На жаль, саме цей комерційний проект став одним із найбільших комерційних провалів відомого винахідника. Загалом, комерційна жилка була розвинута в нього аж ніяк не згірше за винахідницьку і невдачі можна було перерахувати буквально на пальцях однієї руки. Та сталося так, що саме диво-іграшки – «іграшки майбутнього» – стали одним із найгучніших його провалів: через надто тонку і крихку «начинку» вони часто ламалися, їх незручно було транспортувати, вони стоїли дорожче, ніж звичайні ляльки, далеко не всім подобалися фронографічні записи голосів, які й справді були не бездоганними. А деякі батьки і побоювались дарувати дітям отаке механічне диво, бо хтозна, чи це – безпечно? 

Фонограф кілька разів вдосконалювали аж поки на його основі почали створювати інші, сучасніші, прилади, розраховані на дорослу аудиторію.

Про ляльок, що вміють розмовляти, забули. Однак сама ідея, що іграшка може говорити, вже пролунала. Залишалося лише почекати кілька десятиліть, поки технічний прогрес не дав цій ідеї друге дихання.