Обереги, якими можна бавитися та які можна... їсти

Будь-які народні іграшки від початку мали куди більше значення ніж просто дитячі потішки: вони успішно виступали в ролі оберігів, привертаючи удачу й відганяючи злі сили. Але іграшки з Гуцульщини - «коники», «баранчики», «олені», «курочки», «качечки», «колачи», «колачики» - вже й зовсім універсальні: ними можна гратися, прикрашати оселі, використовувати під час обрядів й… із задоволенням ласувати ними. Адже їх виготовляють із смачної бринзи.

Далеко не кожна іграшка заслуговує на те, щоб про неї складали пісні. А ось про гуцульські «колачики» із сиру згадується у коломийці, яку ще у 1902 році на Гуцульщині записав видатний етнограф Володимир Шухевич:

Пiшли вiвцi в полонинку лиш егнета

блеют,

Ба, що ж нашi вiвчерики в полонинцi

дiют?

Ба, що дiют, ба що дiют, ци не

ватагуют?

Пороб’є там колачикiв, та й нам

подаруют.

Справді, спершу такі іграшки виготовляли вівчарі на полонині: вони витискували грубі подоби коників і баранчиків дерев’яною формою «фірмаком» і наносили на них солярний символ-«розетку», аби захищати отару від підступних духів гір. Коли ж на свята чи вихідні господарі навідувалися на полонину, аби глянути на своїх овець, то поверталися додому, несучи не лише сир, але й колачики, які щедро передавали рідним ті, хто залишався на пасовищі. 

Коли ж восени вівчари спускалися з гір до «цивілізації» - до рідного села, то на їхніх поясах у два-три ряди висіли гостинці – іграшки. На краю села їх нетерпляче визирала дітвора: зраділі чоловіки, у передчутті довгоочікуваного відпочинку, щедро наділяли смаколиками не лише своїх малих родичів, але й їхніх приятелів. Ніхто не забороняв малим ні бавитися, ні їсти оті гостинці, але матері хоч день були переконані, що їх шибеники знаходяться під особливим захистом.

Але більш передбачливі чоловіки приберігали найвдаліші вироби для вподобаних дівчат, яких бачили уві сні на полонині, й дарували як обереги під час освідчення в коханні. Такі ж іграшки, виготовлені високо над долинами, поближче до сонця й зірок, високо цінувалися як весільний подарунок, який обов’язково закличе в оселю молодих злагоду й добробут. Не менше цінували такі знаки пошани й старі: коники й колачи власкавлювали душі померлих, у ому числі - й ровесників, що вже пішли у вічність.

Їх ставили, та й зараз ставлять «на хвалу» - під ікони, кладуть до великоднього кошика, коли йдуть на всеношну, примощують на сволок хати, вірячи, що тоді у приміщення не зможе проникнути й наймогутніший злий дух.

Перед Трійцею кожна гуцульська ґаздиня прикрашала хату зеленими травами й гілками, виставляла на святкову скатертину букет із «божих троянд (рож)»-піонів, сирну бабку й коників, дбайливо виліплених із бринзи.

У селах Верховинського й Косинського районів на День святого ЮрИ (Юр'їв день) після служби Божої усім перехожим під церквою – і дітям, і дорослим – роздавали сирних баранчиків і коників, прохаючи молитися за покійних, а також за те, аби корови і віці були здорові і приносили господині багато молока, щоб і наступного року було з чого такі іграшки ліпити.

Тож і не дивина, що з ХІХ століття цей народний промисел усе більше стає жіночим: такі іграшки-обереги завжди мають бути в господині під рукою, аби господарство процвітало.

Навіть зараз у селах Брустурив, Ричка, Снидавка, Шапіт є немало майстринь, у яких унікальні іграшки можна не лише придбати, а й відстежувати всі етапи виготовлення цих фігурок. 

Із ранку до вечора у великій каструлі, бажано на печі, кипить велика каструля води, на столі – відро з міцним соляним розчином. Майстриня бере шматочок сиру, кидає в окріп і потім виловлює дерев’яною ложкою. Із м’якою, пластичної маси починає народжуватись «дитяча потішка». Найвищим досягненням вважається витягти фігурку того ж коника чи баранчика з єдиного шматка – голівку, ноги, хвіст, за потреби – гриву. Потім її опускають у соляний розчин, у результаті фігурка стає міцною.

Тепер настає найважчий етап: прикрашання іграшки. Скажімо, якщо це – коник, майстриня обережно витягає довгі мотоси-мотузки з сирної маси і примотує ними до тулубу коня сідло, збрую, вуздечку, берберенци (бочечки) із боків, додає малих лошаток, яких теж прив’язує сирною ниткою до головного коника, саджають на коня верхи вершника-гуцула, зодягаючи на нього традиційний кептар… І всю цю скульптурну групу знову опускає у солону воду, аби вона не розкришилась у руках.

Наостанок іграшки можуть розфарбувати, нанісши кілька яскравих мазків – риски, хвилі, розетки, квіти і сварги, кола й квадрати, поділені на частини – символи-побажання й обереги, древніші за найперші сирні іграшки, витесані колись на полонинах при світлі багаття.

А потім, щиро посміхаючись, запропонувати придбати – «на щастячко». Звісно, їсти ці іграшки після такої розмальовки охочих не знайдеться, а от купити як екзотичний сувенір – чом би й ні? Тим більше, що й зараз, як і в давнину, коли готують бринзу-матеріал для майстрування, додають туди глег – субстанцію, що виробляється в шлунках забитих не пізніше ніж у місяць ягнят чи телят, після того, як там перебродить суміш молока й солі. Завдяки цьому фігурки, при правильній обробці, можуть зберігатися довго – рік, а то й два. 

Та це для їстівних іграшок чимало, а музеї та колекціонери щиро зітхають: для них це надто мало, аби вести мову про створення справжньої колекції, яка б відображала усю різноманітність таких-от «забавок». У кожному селі, в кожній родині, де секрети передаються від матері до доні, у кожного майстра існує свій власний неповторний почерк, який знавці прагнуть увіковічнити не лише на світлинах. Дехто натякає, що сучасні технології не стоять на місці, хтозна, чи не з’явиться найближчим часом консервант, який би не впливав на зовнішній вигляд і структуру матеріалу, однак дарував би йому довше життя.

А це питання можна поставити й по-іншому: хтозна, чи захочуть майстрині вводити у старовинний рецепт новий хімічний компонент, за умови, що багато хто з них вважає, що кожна фігурка особлива, призначена саме для того, хто обрав її своєю іграшкою… чи оберегом.